Життєпис Івана Левицького,
написаний ним самим
- Батько, дід і прадід були священиками.
- У грамоті на чин священика мій прадід записаний не Левицьким, а Леонтовиче; він замінив своє прізвище, як мені розказував батько, тим, що прізвище Левицький було тоді модне.
- Батько проповіді говорив по-українськи. Перед смертю я привіз йому зі Львова Євангелію Кулішевого перекладу; він був дуже радий і казав мені дістати і українську Біблію та привезти йому.
- У батька була українська історія, літопис Самовидця, котрі я поперечитував.
- Мати моя вчилась у черниць, уміла читати церковнослов'янські книжки, любила читати житія святих, а ми малими слухали.
Цікаві факти про життя Б. Грінченка
- 9 грудня 1863 року народився Борис Грінченко, український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, перекладач, учений, мовознавець, етнограф, громадсько-культурний діяч.
- Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови».
- У 5 років Б. Грінченко навчився грамоти, і з того часу зростав серед книжок батьківської бібліотеки - Вальтера Скотта та Віктора Гюго, Миколи Гоголя та Олександра Пушкіна. Справжнім одкровенням став для нього "Кобзар", що і визначило його письменницьку долю - під впливом творів Т. Шевченка юнак почав писати українською мовою.
- Народившись у рік заборони української мови, Борис Грінченко увійшов в історію, літературу, культуру як оборонець усього національного. У нього і псевдонім був промовистий, символічний - "Вартовий" - той, хто стоїть на сторожі, оберігає, охороняє.
- Усе своє життя, лише 46 років, Борис Грінченко віддав невтомній праці на благо української культури. "Він більше працював, ніж жив", - кажуть про нього сучасники.
Хронологічна таблиця творчої спадщини Бориса Грінченка
Збірки віршів
1884 рік — «Пісні Василя Чайченка».
1886 рік — «Під сільською стріхою».
1893 рік — «Під хмарним небом».
1893 рік — «Хвилини».
1895 рік — «Пісні та думи».
Проза
1885 рік — оповідання «Сестриця Галя», «Сама, зовсім сама».
1888 рік — оповідання «Каторжна».
1890 рік — повість «Сонячний промінь».
1890 рік — оповідання «Олеся».
1891 рік — повість «На розпутті».
1891 рік — оповідання «Украла».
1894 рік — оповідання «Екзамен».
1897 рік — оповідання «Дзвоник».
1900 рік — оповідання «Палій».
1900 рік — повість «Серед темної ночі».
1901 рік — повість «Під тихими вербами».
П’єси
1897 рік — «Ясні зорі», «Нахмарило».
1898 рік — «Степовий гість».
1899 рік — «Серед бурі».
1899 рік — «На громадській роботі».
Поеми
1889 рік — «Лаврін Костер».
1889 рік — «Беатріче Ченчі».
1892 рік — «Хома Макогін, убогий наймит».
1897 рік — «Матільда Арюманте».
1902 рік — «Дон Кіхот».
1895–1899 рр.— етнографічний збірник у трьох томах.
1907–1909 рр.— «Словарь української мови» (4 томи)
Любов і повинності Бориса Грінченка
Цікаві факти про життя І. Я. Франка
Життєпис
Джерело. http://frankovyjkraj.info/osvita-nauka/bud-mudrym-nauka-osvita-9.html
Джерело: Івано-Франківська центральна міська дитяча бібліотека
Про Івана Франка мовою цифр
І. Франко... Його називають генієм української нації. Він —розум і серце українського народу. Вогонь в одежі Слова. Невтомний Каменяр. Титан праці. Вічний революціонер. Гігант людської думки. Український Мойсей. Співець свободи. Безсмертний син безсмертного народу. Вічно живий. Наша гордість і слава.
12 крилатих висловів, якими наш народ висловив щире захоплення своїм великим сином і цим увінчав його у віках. Жоден з інших українських письменників, крім Тараса Шевченка, не піднісся на такі осяйні вершини всенародної шани.
Син галицькою коваля був:
ü Поетом — за своє життя видав 9 збірок;
ü Прозаїком — створено 100 оповідань, 10 повістей і романів;
ü Драматургом — 4 п'єси («Украдене щастя» і в наш час не сходить зі сцен театрів);
ü Перекладачем, літературним критиком, істориком і теоретиком літератури, був публіцистом, фольклористом — записав близько 400 пісень і 1800 коломийок, був викладачем, економістом і політиком.
ü За 40 років професійної діяльності ним створено близько 6 тисяч художніх творів, заміток, публікацій.
ü Протягом життя оволодів 12 мовами. Знав російську, сербську, польську, німецьку, французьку, англійську, італійську, чеську, болгарську, білоруську, єврейську, литовську.
ü За досягнення в галузі літератури Франка подано на здобуття Нобелівської премії, кандидатура його не розглядалася, оскільки в травні 1916 року поет помер, а Нобелівська премія посмертно не присуджується. Але вже те, що ім'я Франка було в числі претендентів. — свідчить про його велич.
Закохане серце Івана Франка
"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса. Небезпечнне оружжя - жіноча краса.
Ані мудрість, наука, ні старші літа не дають проти неї міцного щита", -
писав Іван Франко
Вічна загадка Любові… Саме вона породжує прекрасне і вічне на землі, звеличує людину, робить щасливою чи приносить душевний біль. Стільки існує людство, нерозгаданою залишається тайна почуттів, що надихають художників і композиторів, скульпторів і поетів...
Енциклопедія життя і творчості Івана Франка
Тут ви знайдете все про Івана Франка та його твори: поезію, прозові твори, поеми, драматичні твори, переклади...
10 заповідей Івана Франка народові України, які він дає в поемі "Мойсей"
- Шукай самого себе і вір у свої сили.
- Люби свою землю, а не шукай раю у чужих краях.
- Не заперчуй Вищої Сили у долі людини.
- Майбутнє віддалене у просторі і невідоме.
- Ідеал майбутнього людства лежить "поза межами можливого".
- Кожна людина повинна прирівнювати себе до ідеалу (духовне вдосконалення).
- Нема обітованої землі, а рай на землі - це поступ, рух це боротьба за утвердження духовних цінностей.
- Народ має пройти дорогами сумнівів і сподівань, які вже звідав І. Франко.
- Твори добро.
- Живи у мирі з усіма.
Чи не здається тобі, читачу, що ці заповіді з часом не тільки не втратили своєї актуальності, а навпаки - стали ще більш значимими. Паміркуй над кожним з них.
10 цікавих фактів про Лесю Українки
1. Під час Другої
світової війни садибу Косачів у Колодяжному зруйнували. «Білий» і «сірий»
будиночки Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки
будували з нуля. Фактично у них ніколи не бувала письменниця. Останній власник
будинку, де колись жила родина Косачів, брат Лесі Микола продав його дідові
Бориса Клімчука, теперішнього губернатора Волині.
2. Як свідчить
професор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Наталія
Свириденко, на території України є три найбільші раритетні роялі: рояль
Терещенків у Національному музеї історії України, рояль Рубінштейна в Одеському
будинку вчених та рояль Лесі Українки у Колодяжному.
3. Першою
меморіальною річчю, що потрапила до музею у Колодяжному, стала жіноча сорочка з
домотканого полотна, передана 1949 року Варварою Дмитрук, подругою Лесі
Українки. Востаннє меморіальний фонд музею поповнився 2007 року, коли на
території садиби Косачів знайшли посуд, яким могла користуватись родина.
4. На сьогодні усі
живі нащадки Лесі Українки живуть за межами України. Це Роберто Гааб (внучатий
племінник, онук Лесиної сестри Оксани Косач-Шимановської), що живе у Швейцарії,
та Ольга Лютон-Петрова зі США (внучата племінниця, онука Лесиної сестри Ізидори
Косач-Борисової).
5. Єдиний родич
Лесі Українки, що похований на рідній волинський землі Косачів – молодший брат
Лесі Українки Микола. Помер 1937 року. Його могила знаходиться на сільському
цвинтарі в Колодяжному.
6. У родині Лесю
Українку називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Ім’я Зея, або
Зеїчок, походить від назви сорту кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина),
так її називала мама. Ім’я Мишолосія ділилось навпіл – так називали Лесю і її
брата Михайла, з яким письменниця дружила.
7. У Нечимному
(урочище біля села Скулин у Ковельському районі) Леся Українка була лише три
дні та дві ночі в 13-річному віці. Тут вона гостювала в дядька Лева Склинського,
що мав в урочищі літню хатину, якою користувався, аби випасати худобу. Дядько
Лев знав дуже багато легенд і переповідав їх малій Лесі. Цього часу вистачило
письменниці, аби набратися вражень і згодом відтворити їх у «Лісовій пісні».
Місцеві жителі подейкують, що у Скулинському лісі живуть привиди і вряди-годи
лякають туристів, які осмілюються ночувати тут. Тож, можливо, лісовики і мавки
з «Лісової пісні» не такі уже й вигадані.
8. Окрім офіційних
установ, на честь Лесі Українки названий астероїд «2616 Леся» (2616 Lesya),
відкритий 28 серпня 1970 року. Він знаходиться у головному поясі астероїдів, що
розташований між орбітами Марса та Юпітера, і складається приблизно з 580 000
астероїдів.
9. Садиба Косачів
розташовувалась на окраїні села, де були найкращі землі. У розпорядженні родини
було 500 гектарів землі, включно з лісами, ріллею та чотирма гектарами саду.
Аби тримати в порядку садибу, родина Лесі Українки мала найманих робітників. На
території колишніх володінь розташовується Лесин кадуб – джерело й криниця.
Колись на місці джерела росла прадавня верба, змальована в «Лісовій пісні».
Кажуть, що на території колишньої садиби Косачів захований косачівський скарб.
10. У Луцьку біля
В’їзної вежі замку Любарта є дерево, яке іменують Лесиним ясеном. Воно одне з
найстаріших дерев міста. Вважається, що саме під ним мала Леся написала свого
першого вірша. Нині ж у місті вирішується проблема з деревом, адже воно
аварійне й може впасти, зашкодивши перехожим
Василь Стус. Листи
Його листи справляють неймовірно сильне враження. Знаменита Стусова відвертість помножена на нездатність в'язня залишити розмови непочутими — через брак їх, розмов, поза перепискою.
Важко уявити, як, крім кількох коротких зустрічей, впродовж років стосунки з дружиною, із сином, з батьками існували тільки на папері.
Читаєш і серце затоплює паводок нестерпної зворушливості, пронизливого співчуття і захоплення.
Кожен лист як непрожитий разом вечір — суміш поцілунків, спроб краще одне одного зрозуміти, пояснень теорії відносності, розкішного аналізу віршів Цвєтаєвої, роздумів про вибір книжки, дівчини, долі.
До болю і до сліз красива, щира спроба надолужити дванадцять років відсутніх спільних вечорів.
Спроба, що при своїй неможливості все ж здається більш вдалою, ніж багато справжніх прожитих разом вечорів.
15 фактів про Івана Багряного
2. Творчість починав з малювання. Багряний вчився в Краснопільській художньо-керамічній професійній
школі за фахом «малярство та гончарна справа», у 1925-му працював у
Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», а в 1926-му
вступив до Київського художнього інституту. До захисту диплому його не
допустили через «політичну неблагонадійність».
3. Був учасником літературних об’єднань
«Плуг» і МАРС. До Охтирської філії спілки «Плуг»
вступив у 1924-му році, був її секретарем. Під час навчання в Київському
художньому інституті перейшов до МАРСу (Майстерні революційного слова), а в
1929 році видав першу збірку поезії — «До меж заказаних».
4. У віці 25 років був арештований за
контрреволюційну діяльність і відбував заслання в БАМЛАГу
(Байкало-амурский виправно-трудовий табір).
5. Втік із заслання і два роки жив в
Зеленому Клину — заселеній українцями території на
Далекому Сході. Спогади про цей час перетворилися у роман «Тигролови» (спочатку
мав назву «Звіролови»).
6. Роман «Тигролови» Іван Багряний написав
за два тижні. Переховуючись у конспіративній квартирі
знайомого на Львівщині, він створив рукопис. Друкована версія була готова 16
грудня 1943 р. Один примірник Багряний відіслав у журнал «Вечірня година», а
другий — на літературний конкурс, оголошений «Українським видавництвом». В
конкурсі він розділив перемогу з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».
7. Під час Другої світової війни
співпрацював з ОУН і УПА. Зв’язки з ОУН встановив, ще живучи в
Охтирці. Після переїзду на Львівщину в 1943-му році він створював
антифашистські листівки, малював плакати, писав сатиричні та бойові пісні.
8. У 1944-му році емігрував до
Німеччини. Однією з причин стали розбіжності у
поглядах з керівництвом УПА. Жив у таборі для переміщених осіб у місті Новий
Ульм. Там у 1946-му році він написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?»
(перша назва — «Чому я не хочу вертатися на «родіну»?») у відповідь на
примусову репатріацію біженців з СРСР.
«Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що
не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений
опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру
це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже,
з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою.
Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і
нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.
Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу,
щоб на аркані потягти нас на ту «родіну». При одній думці, що вони таки
спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого
калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою
«родіною».
Уривок з памфлету «Чому я не хочу вертатись до СССР?»
9. Заснував у Німеччині газету
«Українські вісті». Іван Багряний був її головним
редактором з 1946 до 1963, коли письменник пішов з життя. Навколо видання
сформувалися кілька видавництв («Україна», «Прометей»), які друкували
заборонену у СРСР літературу та переклади закордонних творів українською мовою.
10. У 1950-му році видав у Франції
роман «Сад Гетсиманський». Твір детально описує допити і
використання тортур слідчими НКВС щодо в'язнів, а також згадує життя в
трудових таборах. «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина побачив світ через 23 роки.
11. Був серед засновників трьох
українських організацій за кордоном. Це Українська Революційна Демократична партія (УРДП), ОДУМ
(Об'єднання демократичної української молоді) та МУР (Мистецький Український
Рух). Останній через деякий час перетворився на об'єднання українських
письменників «Слово» у США.
12. Одним із перших відкрито заявив про
те, що на боці нацистської Німеччини воювали українські підрозділи. Зробив він це в романі «Огненне коло». В ньому він описав битву під
Бродами, у якій зійшлися радянська армія та українські підрозділи німецьких
військ. Особливу увагу присвятив дивізії «Галичина».
13. Був одним із небагатьох дослідників
феномену «Зеленого Клину». Поселенням українців на Далекому Сході
Багряний присвятив статтю «Україна на березі Тихого океану».
14. Писав дитячі твори. Наприклад, віршовані «Казку про лелек і Павлика-мандрівника» і
«Телефон».
15. Помер у 1963 році й похований у
Новому Ульмі. На надгробку вибиті рядки з
поеми Багряного «Мечоносці»:
«Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».
Я свою душу пустив у душу народу...
Його новели – як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, непідфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії.
Цікаві факти з життя В. Стефаника
Чоловік Лесі Українки Климент Квітка зібрав
понад 6000 українських пісень
Екслюзивні факти про Ольгу Кобилянську
Нові цікаві факти із життя відомої письменниці Ольги Кобилянської повідомила старший науковий співробітник Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Юлія Микосянчик: про книгозбірню, про таку жагу до читання, що хотіла вийти заміж за бібліотеку. Навіть листа її власникові написала…
– Бібліотека Ольги Кобилянської складалася з 350 книг. Як чемна читачка, вона склала список книг у 1909 році, – розповіла старший науковий співробітник Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Юлія Микосянчик під час презентації проекту про приватні книгарні Чернівців "Книжкові скарби міста". – Звичайно, цифра змінювалася: якісь книги додавалися, якісь вона давала читати і дуже шкодувала потім, що їх не повертали – і таке траплялося. Очевидно, тут не стільки йшлося, мабуть, про книги, які брали читати, а про те, у кого їх брали читати. Ольга Кобилянська як людина, яка про своє майно дбала і не дуже любила ним розкидатися, майже на кожній книзі писала: "Ольга Кобилянська". І, пофантазуємо, таким чином хтось із чернівчан собі надбав автограф Кобилянської.
Не всі книги з бібліотеки Ольги Кобилянської зараз зберігаються у фондах нашого музею: щось розгубилося, щось залишилося у рідних письменниці.
Які книги були? Звісно українська, російська, німецька література, німецькомовна література, тобто книги данських, швецьких, норвезьких авторів у перекладі німецькою. У нас є унікальне видання: твори Чехова у перекладі німецькою мовою. Так із ним знайомиться Кобилянська.
Можна пригадати промовисту цитату з "Природи", що Толстой був її Богом, а Шевченка знала майже напам’ять. Письменники, як правило, пишуть десь про себе, і я не згрішу проти істини, коли скажу, що це вона пише також про себе. Толстой, Шевченко... А ще сюди додати Шекспіра, бо хто ж так знає психологію, як він? У нього вона вчиться. Вчиться у Достоєвського, Тургенєва, Ґете, Гейне, Шиллера, Байрона...
Не можна сказати, що це була розкішна бібліотека: не були Кобилянські настільки заможними і маєтними, аби збирати ті книги. Але книги були. Були книги з бібліотеки друзів: сім'ї Кохановських, Окуневських, Устияновичів.
Це все ті джерела, з яких вона черпає книги. А ще Євген Озаркевич, який надсилає Кобилянській книги. Якщо уважно перечитати її щоденник, то за що вона гнівається на того Ґеня? Він їй подобається, дуже подобається, але поганий той Ґеньо – не надіслав книги, які обіцяв! Не дотримав слова – ну як з ним можна мати справу. Ось вам ставлення ще Кобилянської до людей – через книгу.
Заміж – за бібліотеку
Книга супроводжує Ольгу Кобилянську з того моменту, як вона навчилася читати. Навчилася читати вона навіть не українською мовою , не німецькою, а польською. А перша прочитана книга була чеською мовою. Вона входить у світ книги, у світ читання. І далі вже пішло: шукає, хапає, ловить ті книги.
Чому 18-річна Кобилянська захотіла вийти заміж? А вийти заміж вона хотіла навіть не за конкретного чоловіка (вона знала його за розповідями свого брата), а за його бібліотеку. Віддатись за бібліотеку. А він був людиною відомою і цікавою, як вже потім ми почали з’ясовувати. Пан Вробль, який був деканом філософського факультету, який підписував всі табелі Іванові Франку – то не "остатна" людина була в нашому університеті. Для Кобилянської то була "стара мумія" – так вона його йменувала, не зовсім коректно, але її не цікавила його постать, її цікавило те, що вона одержить змогу читати, виобразовуватися, як вона казала. Бо ж єдиний шлях для того, щоби щось дізнатися – книга. І, живучи в абсолютно провінційному Кимполунзі, вона шукала книгу. А тут така можливість: потрапити до Чернівців у широкий культурний світ, вийти заміж.. Як вона себе рекламує в листі до пана Вробля (якого так і не надіслала), який потім використала в повісті "Через кладку", де пише, що їй 18 років, що донька чесних батьків, не зовсім гарна , але буде вірною дружиною, відданою, лише щоби дали їй можливість користуватися бібліотекою...
Прийомна донька читала їй "Анну Кареніну" вголос
Ольга Кобилянська була уважною читачкою. На полях книг знаходимо її зауваження. Уважно читала і власні твори. Потрапляє до неї видання її творів – читає його з олівцем. Підкреслює технічні помилки, редакторські правки.
Якось письменницю запитали: "Які би три книги, пані Кобилянська, ви би взяли з собою в тривале ув’язнення?" (не пропонують якийсь курорт). Вона склала список. На першому місці – Євангеліє, оскільки воно живить людський дух, в ньому вона знаходить розраду і рівновагу душевну. Далі – "Фауст" Ґете, бо в ній – історія людства, наше життя. І на третьому місці – Тарас Шевченко, бо не дає забути про свою народність.
Ольга Кобилянська висловилася, що книга будь-якого народу – це найбільше його надбання. Фраза хрестоматійна, але справді для неї це був найбільший скарб. Коли вона вже не могла читати самостійно, в останні роки життя, все одно просила, аби хтось їй почитав улюблених авторів. Її прийомна донька Олена Кобилянська-Панчук згадує, що перечитувала їй "Анну Кареніну" Льва Толстого.
Книга завжди супроводжувала Ольгу Кобилянську.
Завершувати кожен день день книгою – такою була її порада. Перед сном радила буквально півгодинки-годинку почитати... Не треба себе загромаджувати чимось важким, можна щось легеньке. Її улюблена Марліт, наприклад. Прочитати кілька сторінок перед сном..
Цікаве про Марко Вовчок (Марію Вілінську)
1. Була змішаної крові. Мати Марка Вовчка походила з княжого роду Радзивілів, а бабка матері була полькою-литовкою. Батько мав білоруське коріння. Родина жила в Росії (Орловська губернія), а Марко Вовчок з чоловіком-українцем жила в Україні.
2. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.
3. Вітчим. Коли дівчинці було 10 років, мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр» (спогад брата Дмитра) та нерідко бігав за дитиною з сокирою і лементом «зарубаю!».
4. «Бідна родичка». Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати родичам. Марія була «бідною родичкою» в сім'ї тітки. У приватному будинку не знайшлося для неї вільної кімнати, лише вільний куток, де поставили перегородку й ліжко.
5. Заміж за засланого в Орел у кирило-мефодіївській справі Опанаса Марковича Марія вийшла в 17 років.
6. Вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття.
7. Дві мови і роль у двох культурах. Росіянка за походженням Марко Вовчок дебютувала як українська авторка. Була відомою й у французькій літературі.
8. У звабливої Марка були романи і з П. Кулішем, і з І. Тургенєвим, і з М. Добролюбовим, і з О. Пассеком, і з Д. Писарєвим. Проте урешті-решт її останнім чоловіком і другим законним був дрібний чиновник М. Лобач-Жученко.
9. Марко Вовчок випускала журнал, що повинен був допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалося питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – 5. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять», – писала Марія Вілінська.
10. Повість письменниці «Маруся» отримала нагороду Французької Академії і була перекладена на багато мов. Зокрема, французькою повість вийшла в газеті «Ле Тепс».
11. Марко Вовчок увела в українську та російську літератури образ «нової жінки», незалежної й сильної.
12. Марія порушувала норми, обов’язкові для «доброчесної» жінки. Наприклад, вона не захотіла погодитися з редакторськими правками, внесеними у її тексти самим метром П. Кулішем!
13. Марко Вовчок вільно володіла французькою, англійською і, звичайно ж, українською та російською мовами.
14. Майже 40 років була постійним співробітником журналу «Magasin d`Education et de Recreation», у якому друкувався Жуль Верн.
Борис Грінченко
Маруся Чурай: фантом чи реальність
Більш як 350 років тому з уст молодої української дівчини полетіла у світ тиха журлива пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Цю пісню люблять і співають до сьогодні, вона існує в записах фольклористів, обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови. https://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/03/blog-post_12.html?fbclid=IwAR3gAssjPU_li11mwghYNti2kYrB-g0VHn2DzaiMgaOYdpYWqG2tMMxzeRQЯкою мовою насправді писав Григорій Сковорода
- Наш найвидатніший (і найосвіченіший) філософ XVIII століття писав літературною мовою, що спиралася на староукраїнську книжну традицію кінця XVI — першої половини XVIII і водночас була втіленням авторських уподобань у виборі мовних варіантів з орієнтацією на церковнослов’янську мову (передусім у філософській прозі)
- Мова переважної більшості філософських діалогів і трактатів Сковороди — слов’яноруська (слов’яноукраїнська), поезій та байок — книжна українська (у ній менше церковнослов’янських елементів), проте межа між цими різновидами староукраїнської літературної мови дуже умовна.
Ілюстрації до поеми Івана Котляревського "Енеїда"
Загибель Василя Стуса: до 30-х роковин
Саме через це хочеться розглянути причини смерті Богдана-Ігора Антонича і спробувати “докопатися до істини”. Його постать навіть після смерті бентежить львів’ян, а особливо тих, хто проживає за адресою вулиця Городоцька, 50 (за часів Антонича – Городоцька, 18).
http://photo-lviv.in.ua/tajemnytsya-smerti-bohdana-ihora-antonycha/
Рильський - дід та Рильський - онук
На столі в кабінеті Максима Рильського речі складені так, ніби він щойно вийшов і от-от має повернутися до роботи. Посеред столу — попільничка, він багато курив. Проте до кабінету вже не піднімався в останні дні життя: не міг подужати сходів до горішньої кімнати й лежав в опочивальні на першому поверсі. Рідні Рильського — двоє синів із невістками та онуки — усі тими днями були вдома.
Проти ночі 24 липня 1964 року, коли Рильський помер, голос птаха, що лунав із вишневого гілля у дворі, розбудив старшого онука Максима, названого на честь діда. Хлопчикові здалося, що це був і крик, і плач.
“Так прощався з дідом голосіївський ліс і голосіївське птаство, якому він присвятив безліч своїх віршів”, — розповідає уже сімдесятирічний онук.
Від Стуса до Малковича: поети самі читають свої вірші
Щобудня в ефірі UA: Радіо Культура звучать вірші. П’ятихвилинний проєкт “Поезія” починається саме в той час, коли прийнято пити другу філіжанку кави – о десятій, одразу після випуску новин.
Слухання поезії – чудове тренування для мозку. Але для вчителів ця поетична п’ятихвилинка корисна ще й тим, що тут часто звучать справді унікальні записи – зокрема, вірші в авторському виконанні.
“Нова українська школа” спільно з UA: Радіо Культура зібрали топ-10 випусків “Поезії”, у яких вірші звучать голосами самих авторів. Поряд із кожним записом є кнопка “Завантажити”. Так ви можете формувати власні плейлисти.
.jpg){kind=link}
Немає коментарів:
Дописати коментар